Автор: Оксана Стадник

Писати про Антона Панасовича Бумаценка одночасно і легко, і важко. Легко – бо, пройшовши довгий та складний життєвий шлях, цей чоловік зберіг той високий рівень порядності та вірності загальноприйнятим моральним цінностям, які якнайкраще характеризують його як людину. А важко – бо не вистачить слів, щоб описати усю глибину душевного болю від пережитих трагедій, розчарувань та негараздів, які випали на його долю, та не зламали.
Народився майбутній лікар 10 грудня 1920 року на хуторі Степовому Полтавської області в родині українського селянина. Пережитий Голодомор 1932-1933 років важким тягарем усе життя лежав на серці чоловіка: адже тоді від голоду померли його батько та четверо братів.
Після школи юнак навчався у Полтавській фельдшерсько-акушерській школі, по закінченні якої був скерований у Білорусь. Війну у 1939 році зустрів в армії – фельдшером пройшов її від початку й до кінця. Спогади про багато подій тих часів досі болючі для Антона Панасовича.
З 1944 р. чоловік мешкає у Львові: працює лаборантом в окружному військовому шпиталі, навчається у Львівському медінституті. Родині жилося важко, як і всім в той час, адже зарплати вистачало лише на кілька буханців хліба на місяць. У 1951 р. після закінчення інституту молодого спеціаліста скерували у Білгород-Дністровський, де він працював головним лікарем дитячого санаторію №1 та невропатологом за сумісництвом.
З 1953 року молодий лікар приходить у клініку нервових хвороб Львівського медінституту. З цього часу найкращі роки його професійної діяльності пов’язані із нашою установою. Спочатку – ординатор, та вже за кілька місяців обіймає посаду головного лікаря цієї ж клініки. На той час це була не стільки престижна посада, скільки відповідальна. Проте Антон Панасович зумів не лише створити колектив висококваліфікованих фахівців та підняти лікувальну роботу у підпорядкованому підрозділі на високий рівень, а й також – відремонтувати корпуси, що були сильно пошкоджені під час війни. При клініці функціонували віварій, рентгенкабінет, проводились наукові дослідження з питань регенерації нервових стовбурів. У нейрохірургічному відділенні, яке входило до складу неврологічної клініки, виконувались оперативні втручання за новітніми на той час методиками.
У 1959 р., коли Львівська обласна клінічна лікарня відновила статус самостійної установи, Антон Панасович очолив неврологічне відділення. Згодом, з 1961 по 1992 рік – працював на посаді лікаря-невролога цього ж підрозділу. За свою сумлінну працю 11 разів був відзначений подяками та грамотами, у 1981 р. нагороджений медаллю «Ветеран праці».
Без перебільшення можна сказати, що Антон Панасович Бумаценко довгі роки був прикладом професіоналізму, принциповості, ініціативності. Це була людина високих моральних засад, чуйний, доброзичливий, ввічливий та шанобливий у відношеннях як із пацієнтами так із колегами, незважаючи на посаду. У ці складні повоєнні роки, він, як ніхто, розумів, що не має права помилятись у вирішенні будь-яких питань: лікування хворих чи співбесіда із кандидатом на посаду лікаря, вирішення господарських проблем, чи, навіть, матеріальна підтримка співробітниці, у якої хвора дитина. В родині згадують, що бачили батька лише на вихідні, та й то не часто, бо він практично цілодобово перебував у відділенні – завжди були важкі пацієнти, що вимагали його уваги та опіки.
Надзвичайне клінічне мислення та глибокі знання в неврології, психології та нейрохірургії, вміння безпомилково поставити діагноз принесли визнання не лише у Львові, а й далеко за його межами. Окрім основної роботи, займався науковою діяльністю. Його перу належать публікації з питань лікування та діагностики порушень мозкового кровообігу.
Після звільнення з обласної лікарні Антон Панасович не припиняв своєї фахової діяльності: працював неврологом у Львівському клінічному наркологічному диспансері, з 1994 по 2004 – неврологом поліклініки 4-ої міської клінічної лікарні.
Харизма цієї потужної людини досі відчувається при спілкуванні. Він говорить небагато, але суттєво: про людей, події, часи. Часом нотка невимовного трагізму звучить в його голосі. Невідомо, який спогад промайнув у пам’яті: адже ця людина є свідком багатьох драматичних та важких сторінок нашої історії.
Самовіддача та самовідданість, сотні врятованих життів – все здійснене Антоном Панасовичем було гідним пошани та вдячності людей.
У ці святкові дні ми бажаємо, щоб невичерпна енергія Антона Панасовича у кожен прожитий ним день приносила радість і щастя усім, хто його любить і пам’ятає.

автор: О.Стадник

Старчук Любомира Степанівна (17.08.1915-30.04.2004)

Влітку цього року виповнилось 100 років з дня народження нашої колеги Старчук Любомири Степанівни (17.08.1915-30.04.2004), завідувача терапевтичним відділенням №1. За своє довге життя ця ніжна, скромна жінка пережила багато важких моментів, та її мудрість, воля до життя, величезне любляче серце дозволили їй вистояти перед лицем усіх випробувань.
Старчук Любомира Степанівна побачила світ 17 серпня 1915 року в родині греко-католицького священика Степана Йойко. Навчалась у початковій школі та у гімназії Сестер Василіанок у Львові, яку закінчила у 1933 р. Отримавши класичну освіту – а у гімназії велику увагу звертали не лише на вивчення української, польської та німецької мов, а й класичних мов: грецької та латинської – молода дівчина продовжила навчання у Львівському університеті Яна Казимира на класичній філології. Та уже у 1935 р. вийшла заміж, у 1936 – народилась донечка Оксана. Її чоловіком став молодий вчений, асистент на кафедрі класичної археології Іван Данилович Старчук. В майбутньому він – викладач у Львівському університеті, старший науковий співробітник археології Інституту археології АН УРСР, керівник археологічного музею. Та це було згодом. А спочатку вони мешкали дуже скромно в маленькій однокімнатній квартирі.
У 1943 р. Любомира Степанівна поступила у Львівський державний медичний інститут, який закінчила у 1949 році. Після інтернатури з 1950 р. розпочала роботу як ординатор поліклініки клінік медінституту, з 1954 – завідувач відділення клініки пропедевтичної терапії. Після реорганізації медінституту зі створенням Львівської обласної клінічної лікарні Любомира Степанівна продовжувала очолювати терапевтичне відділення №1 – до 1969 р. Як ординатор цього ж відділення працювала до 1976 р., аж до виходу на пенсію. За свою сумлінну працю 13 разів була відзначена подяками та грамотами.
Це була людина високих моральних засад, чуйна, доброзичлива, ввічлива у відношеннях як із колегами так із пацієнтами. Як фахівець вона спеціалізувалась на лікуванні ревматологічних та пульмонологічних захворювань. Людина глибокої освіченості, зі знанням декількох мов – Любомира Степанівна окрім основної роботи, займалась науковою діяльністю. Її перу належать публікації з питань діагностики та лікування системних захворювань сполучної тканини.
Багато хто з працівників лікарні ще досі пам’ятає Любомиру Степанівну, її надзвичайну працелюбність, самовідданість та самовіддачу. Уважний погляд її великих сірих очей викликав беззастережну довіру до неї. Лікувала не лише медикаментами, а й добрим словом.
Впродовж усього життя для Любомири Степанівни найважливішим була опіка, милосердя, любов. З дитинства дівчинка була оточена турботою. І це відчуття вона пронесла через усе своє життя – всю любов свого великого серця віддавала чоловікові, доньці, внукам, пацієнтам.
Їй прийшлось стояти міцно й непохитно у життєвому морі, адже доля не пестила її: Любомира Степанівна дуже рано овдовіла. Вже наприкінці життя їй довелось пережити втрату доньки. Та завдяки своєму характеру, вірі у свою силу та мужність жінка зуміла реалізувати свій потенціал: людський, інтелектуальний, творчий, фаховий.